94-річний українець Володимир Набоков вірив у дружбу з росіянами, поки вони його не намагалися вбити

94-річний українець Володимир Набоков вірив у дружбу з росіянами, поки вони його не намагалися вбити.

Володимир мовчки дивиться на руйнування, завдані російськими загарбниками на могилах загиблих українських воїнів. ”Не знаю, чи збереглися могили моєї дружини та матері.”

94-річний українець Володимир Набоков вірив у дружбу з росіянами, поки вони його не намагалися вбити.
Teksti: Журналістка: Пірйо Кемппінен – Фотограф: Міска Пуумала
Jaa artikkeliLähetä vinkki

Черепа зі схрещеними кістками на червоних попереджувальних знаках небезпеки говорять про те, що прилеглий ліс замінований. Вибухівки на чернігівському кладовищі ”Яцево” знешкодили, але інструкція наказує поки що проходити лише стежками. Навіть і тоді вам треба уважно дивитися під ноги.

На вітрі майорять залишки розстріляних кулеметами українських прапорів. Ті, що збереглися неушкодженими, підкреслюють величезність образи. Від каплиці на цвинтарі залишилися одні руїни. Траурними вінками з квітів вкриті могили українських героїв, з яких знесено розбиті танками надгробки та пам’ятники.

Навіть фотографії померлих, увічнені на могильних плитах мирних жителів, слугували мішенями для ворожих снайперів. На деяких фотографіях залишилася лише половина обличчя. На землі й досі валяються брудні коричневі гільзи.

94-річний Володимир Набоков невірячи своїм очам, хитає головою, дивлячись на похмуре видовище.

”Ось так росіяни розважалися та веселилися.”

”Моя дружина тут”

Коли 24 лютого Росія вторглася в Україну, її військове керівництво вірило в просування маршем своїх підрозділів з півночі через білоруський кордон по дорогам до столиці України, міста Києва. По дорозі в Чернігів – рідне місто Володимира здивував ворога своєю обороною. Російські загабарники просунулися до передмістя, але не зуміли перемогти місто та його мешканців, незважаючи на те, що обстрілювали та тримали його в облозі тижнями.

Видовище на Яцевському кладовищі свідчить про те, що росіяни також учинили набіг і на небіжчиків.

Від могил українських героїв, спираючись на палицю, крокує Володимир. Він зупиняється біля сірого надгробку матері, дістає з нього шматок каменю надгробку від пострілу і кладе в кишеню штанів.

Його матір пережила дві світові війни. Вона не знайшла тишу навіть у місці свого останнього спочинку.

До цвинтаря Володимир проїхав майже 1500 кілометрів із Познані в Польщі, де він п’ять місяців перебував із рідними, рятуючись від бомбардувань.

Війна триває, але Володимир хотів повернутися додому.

”Моя дружина тут.”

Найбільше за все Володимир боїться, що і могила його дружини зруйнована.

Ще кілька сотень метрів і він буде біля могили.

Могила матері Володимира, 1899 року народження пошкоджена пострілами. ”Мені потрібно багато часу, щоб привести до ладу могили всіх рідних.”

Могила матері Володимира, 1899 року народження пошкоджена пострілами. ”Мені потрібно багато часу, щоб привести до ладу могили всіх рідних.” – каже Володимир.

Було страшно, але до цього звикаєш”

Двома днями раніше, о п’ятій ранку, пан Володимир виїхав з Познані. Звідти майже 700 кілометрів до прикордонного пункту пропуску Корчова-Краківець, а від нього майже ще сто кілометрів до Львова. Нам треба було туди приїхати до початку комендантської години.

Коли почалася війна, Чернігів опинився у самому її розпалі.

Мешканці, опинилися в облозі, і залишилися без водопостачання, світла та опалення. Не вистачало харчів і медикаментів. Багато хто прожив у своїх підвалах більше місяця, рятуючись від постійних обстрілів та бомбардувань росіян. На початку війни Чернігів був одним із найбільш постраждалих українських міст за кількістю втрат серед мирного населення. Тільки 4 березня через ракетний обстріл житлового будинку загинули 33 мирних жителя, 18 отримали поранення.

У житловому будинку, на шостому поверсі якого жив Володимир, коли розпочалося російське вторгнення разом зі своєю дочкою 62-річною Тетяною Набоковою, не було бомбосховища. Вони навіть  не завжди чули повітряні тривоги, яких могло бути до десятка за день. Від ударної хвилі захищали стрічки на вікнах.

На столі у вітальні лежала велика паперова карта. Володимир і Тетяна спостерігали, де точилися бої. А вони наближалися все ближче до них.

Найнебезпечнішими виявилися довгі черги в магазинах. Не було жодної гарантії того, що росіяни не будуть обстрілювати людей у черзі за хлібом.

”Звичайно боявся, але звик до цього. З цим можна було жити.” – каже Володимир.

”Як можна ось так все залишити?”

Володимир і Тетяна потерпали від холоду, бо не було світла. Воду для пиття та миття доводилося носити на шостий поверх, а туалетом не можна було користуватися. Та все ж для Володимира більш болючим за війну вибором було залишити рідне місто, де лише три роки тому поховали його дружину.

”Як можна ось так все залишити?”

Навіть сам від’їзд мав велику небезпеку. Чи варто залишитися або бути рішучим, ризикнути і поїхати.

Росіяни не дозволяли відкрити гуманітарний коридор, демілітаризовану зону, під захистом якої мирні жителі змогли б вийти з міста. Єдиним варіантом було кілька невеликих доріг, неконтрольованих ворогом. Українські військові пропускали уздовж себе машини, коли бої хоч на мить затихали.

Зрештою Володимир поступився тиском своїх рідних.

Перша спроба виїхати з Чернігова була зроблена 8 березня. У фіат Добло помістилося шестеро людей – Володимир, Тетяна та водій Михайло Борковський зі своєю сім’єю, а також двоє котів і собака. Вони стояли в черзі, щоб вирушити в подорож з незліченною кількістю інших машин. Температура була нижче нуля, але для двигуна потрібно було зберегти паливо.

Коли минуло шість годин, від поїздки довелося відмовитися. За словами військових, попереду були бої, через які ніхто б не вижив.

Наступного дня була наступна спроба. З десяток машин попереду змогли виїхати, але потім смугу знову перекрили через бойові дії.

Михайло Борковський керував машиною, коли вони рятувалися із Чернігова. ”Єдиною думкою було: ”God, save me. Боже, спаси мене.”

Михайло Борковський керував машиною, коли вони рятувалися із Чернігова. ”Єдиною думкою було: ”God, save me. Боже, спаси мене.”

Червоним кольором позначено березневий маршрут, по якому Володимир рятувався від російської агресії із Чернігова до польського міста Познань. Накреслити точний маршрут неможливо, оскільки біженці не завжди знали своє місцезнаходження. Через село Анисів проїзд здійснювався по замінованому полю. Синім кольором позначена зворотна дорога Познань - Чернігів.

Червоним кольором позначено березневий маршрут, по якому Володимир рятувався від російської агресії із Чернігова до польського міста Познань. Накреслити точний маршрут неможливо, оскільки біженці не завжди знали своє місцезнаходження. Через село Анисів проїзд здійснювався по замінованому полю. Синім кольором позначена зворотна дорога Познань – Чернігів.

По замінованому полю до безпечного місця

На третій раз, 14 березня, вдалася виїхати, але й тоді не все пішло по задуму. Одну із ділянок дороги перекрили. Повернутися було неможливо, позаду посилилася стрілянина.

Єдиним виходом було їхати далі вздовж замінованого поля.

Михайло вів свій Фіат вперед зі швидкістю менше 30 кілометрів на годину. Машини, які навколо вибухали та палали, утворювали реальну і жахливу картину того, що може статися будь-якої миті. Під час подорожі по полю протягом 18 кілометрів, де були вкопані міни, пасажири не сказали ні слова один одному.

Що ви думали тоді? Володимир знизує плечима.

”Я міг тільки сподіватися, що ми не натрапимо на міну.”

Їм пощастило.

В перший раз вони зупинилися у Києві, де трохи відпочили у друзів. У Тернополі для ночівлі знайшли церкву, куди привезли ліжка для біженців. Звідти до кордону залишалося лише пару сотень кілометрів.

Менш як за три дні після від’їзду вони дісталися до Познані.

Через два тижні пан Володимир вперше сказав, що хоче повернутися додому.

” Мені 94 роки. А якщо я помру в Польщі? Я прожив більше 64 щасливих років зі своєю дружиною і хочу, щоб мене поховали поруч з нею.”

Зупинка на перепочинок в селі Олемпін, Польща. Володимир поспішає. ”Ми їдемо додому.”

Зупинка на перепочинок в селі Олемпін, Польща. Володимир поспішає. ”Ми їдемо додому.”

Сліди вибухів у рідному місті роблять Володимира похмурим. ”Ми рятувалися невеликими дорогами та полями. Я знав про руйнування, але не бачив такого.”

Сліди вибухів у рідному місті роблять Володимира похмурим. ”Ми рятувалися невеликими дорогами та полями. Я знав про руйнування, але не бачив такого.”

”Чернігів – мій дім і моє життя”

Нарешті на своїй землі. Вперше ми почули, як Володимир засміявся, коли відкрив вікно в машині після прикордонного переходу Корчова-Краківець. Йому хотілося наповнити свої легені повітрям рідного дому, своєї України.

Минув деякий час, щоб Володимир усвідомив, що в Польщі йому безпечно. На початку звуки літака передвіщали наближення загрози, а кожен гуркіт – бомбардування. Коли ти звикаєш до мирного життя в Познані, його одноманітність починає тебе втомлювати. Родичі і готову їжу подавали.

”Мені не вистачало власних повсякденних справ, навіть якихось дуже складних справ, які б змушували мене йти вперед і продовжувати жити.”

Він визнавав добрі умови, яких не було у Чернігові навіть у мирний час. Рівень медичних послуг в Познані також був кращим, ніж у рідному місті. Проте потреба повернутися додому з кожним днем ​​була дедалі переконливішою.

”Чернігів – мій дім і моє життя. Там на мене чекає дружина.”

Лише в Польщі Володимир зрозумів, скільки для нього означає батьківщина.

”Я ніколи не думав, що я патріот і що я так сильно люблю Україну. Не очікував, що буду сумувати за батьківщиною.”

По дорозі краєвид повторював кольори українського прапора. Широкий сільський степ був засіяний полями кукурудзи та жовтими полями соняшників, а на обрію блакитне небо.

Гурт молодих людей з рюкзаками на спинах могли бути підлітками будь-де в маленькому селі. На подвір’ї магазину неквапливо гомоніли жінки. Незважаючи на видимий спокій, Україна була і є об’єктом постійної російської агресії.

Але українці не здаються: It’s our land, we will not give you that, написано англійською мовою на знаку узбіччя дороги.

Це наша рідна земля, наша країна і ми ніколи нікому її не віддамо.

Володимира госпіталізували 23 лютого через корону. Коли він прокинувся вранці, почалася війна. Через п'ять днів він повернувся додому всупереч порадам лікаря. ”Моя донька хворіла на корону сама вдома, боялася обстрілів та бомбардувань і ніхто не міг їй принести щось поїсти”.

Володимира госпіталізували 23 лютого через корону. Коли він прокинувся вранці, почалася війна. Через п’ять днів він повернувся додому всупереч порадам лікаря. ”Моя донька хворіла на корону сама вдома, боялася обстрілів та бомбардувань і ніхто не міг їй принести щось поїсти”.

Від братів по зброї до ворогів – Друга не тільки покинули, а й убили

Незважаючи на чутки, Володимир не вірив, що Росія почне повномасштабну війну проти України. Він завжди вважав росіян друзями українців.

Володимир народився і провів дитинство в УРСР, в селі Боровичі біля російсько-білоруського кордону. Родина батька походила з Росії, а після розлучення батьків батько переїхав до Москви. Мати також відправила туди Володимира на деякий час, коли в Україні у 1932–1933 роках лютував Голодомор – штучно створений голод, який вбив мільйони людей.

Володимиру було 13 років, коли Німеччина напала на Радянський Союз під час Другої світової війни в 1941 році. Коли німці окупували його рідне село, він кілька днів ховався в каламутній річці в лісі.

”Навіть не думав про втечу з країни.”

Після закінчення війни Володимир відслужив три обов’язкові роки в лавах Радянської Армії. Товариші по службі були з України, і також з інших чотирнадцяти республік бувшого Радянського Союзу.

Тепер ідея про братів по зброї викликає смуток. Російська агресія показала, що хлопця не просто залишили, а вбили, бо він українець. Те, що вони пліч-о-пліч служили в армії, вже не має значення.

Викликає думки й мовне питання.

Там, де народився Володимир розмовляли російською мовою або сумішшю української та російської – суржиком. Офіційною мовою влади була російська. Володіння російською мовою свідчило про соціальний статус. Українська мова виявила, що людина походить із села, де не було можливості вчитися.

”У західному світі міжнародною мовою є англійська. У Радянському Союзі, який складався з п’ятнадцяти республік, російська мова мала подібний статус.”

Володимир відвідував початкову школу з українською мовою викладання, де одним із предметів була і російська мова. Російською мовою користувалися в армії, на геологічному факультеті в інституті, а потім і на роботі. Російська мова стала основною мовою спілкування навіть у вільний час. З двома своїми доньками Володимир теж спілкувався російською.

Зараз це викликає розчарування.

”Під час війни проти Росії ми розмовляємо російською. Таке відчуття, що це не правильно.”

Національна квітка України пов’язана з історією, яка поширилася під час війни. ”Жінка запропонувала російському солдату насіння соняшнику і сказала покласти їх собі в кишеню. Коли солдат поцікавився чому, жінка відповіла, що так з твого мертвого тіла хоч щось гарне виросте.” - розповів Володимир.

Національна квітка України пов’язана з історією, яка поширилася під час війни. ”Жінка запропонувала російському солдату насіння соняшнику і сказала покласти їх собі в кишеню. Коли солдат поцікавився чому, жінка відповіла, що так з твого мертвого тіла хоч щось гарне виросте.” – розповів Володимир.

Щодо винуватця сумнівів немає

Володимир ухиляється від того, що він зараз думає про росіян.

Він народився в Україні, яка, на його думку, мала добрі стосунки з сусідньою країною. Пішов до армії, навчався разом із росіянами. Працюючи геологом в радянському державному інституті, він подорожував і заводив дружбу в різних республіках.

У дитинстві Володимир вважав, що голод – це стихійне природне лихо. Тепер він знає, що Сталін мав на меті геноцид, відбираючи збіжжя в українців.

”Перший раз я виїхав з України, щоб залишитися живим. Тепер я був у від’їзді вдруге, знову втік, рятуючись від росіян і геноциду.”

Хто винний у війні, що почалася у лютому?

Путін. Немає сумнівів, що він. Він змусив росіян напасти на українців. Ті, хто роблять жахливі речі, не є нормальними людьми. Я не можу повірити, що ті, кого я вважав своїми друзями, зробили б таке.”

Він не може вимагати відповіді.

”Нікого з моїх друзів вже немає в живих.”

Україна стала незалежною від Радянського Союзу в 1991 році, коли Володимиру було 63 роки. Однак для нього спільна історія закінчилася лише в лютому, коли Росія напала на Україну.

Тетяна та Володимир купили квіти біля воріт цвинтаря і сподівалися віднести їх до неушкодженого місця могил.

Тетяна та Володимир купили квіти біля воріт цвинтаря і сподівалися віднести їх до неушкодженого місця могил.

Що ще попереду?

Раптом телефон зловісно завібрував, і на карті додатку з повітряної тривоги червоною стала Київська область.

Це означало, що щось летить у повітряному просторі.

Коли офіційна влада з’ясує, що це таке, колір зміниться на помаранчевий. Зелений означає, що вже немає небезпеки.

Після Києва в Броварах ми вперше зблизька побачили реальність війни, будинки без дахів, почорнілі під вогнем і пронизані осколками стіни та дороги, де ніхто не ходить.

На балконі одного із зруйнованих будинків вивісили український прапор. Хоча будинок пустує, він все ще належить українцям.

Більшість дорожніх знаків прикриті. Ніяких знаків ворогу не показується.

Хмари чорного диму піднімалися вдалині з іншого боку поля. Невже Росія вдарила так близько від нас?

Перед Черніговом ми побачили на узбіччі продавців лисичок з відрами.

Володимир любить прогулянки у лісі та збирати гриби, але зараз це заборонено. До лісу не можна ходити, бо там заміновані місця. Однак для деяких це єдиний шанс спробувати заробити на життя.

Радість Володимира від приїзду в Україну змінилася сумом і тривогою – що ще попереду?

Вдома на книжковій полиці чекала фотографія дружини Віолетти. ”Вона була гарна.” - каже Володимир.

Вдома на книжковій полиці чекала фотографія дружини Віолетти. ”Вона була гарна.” – каже Володимир.

Ніжно усміхнене обличчя пані Віолетти

На кладовищі Яцево чути, як лунають постріли і Володимир здригається.

Українські військові проводять навчання зі стрільби на іншому боці лісового масиву.

Він підходить до могили дружини на узліссі замінованого лісу, на мить дивиться на неї, робить кілька кроків і повертається спиною.

Плечі тремтять.

Далі Володимир торкається рукою надгробка.

Фотографія дружини незаплямована, а місце її спочинку недоторкане.

Володимир і Віолетта познайомилися та створили сім’ю у Львові під час роботи в державному геологорозвідувальному інституті. Львів був їхнім рідним містом чотирнадцять років, поки вони не переїхали до Чернігова.

Востаннє разом вони були у Львові у вересні 2019 року. Після цього Віолетта захворіла. У неї підозрювали рак легенів або туберкульоз. Однак дослідження не виявили нічого, що б вказувало на них, і ніякої іншої причини з постійного кашлю і наростаючої слабкості.

Пані Віолетта померла 26 грудня 2019 року, але причина смерті так і не була з’ясована. 10 січня 2020 року повідомлялося про захворювання Covid-19, яке, ймовірно, поширилося в Китаї з середини жовтня.

Лагідно усміхнене обличчя Віолетти увічнено на надгробку. З іншого боку дошки вигравірувано ім’я та дата народження Володимира рік тому.

Володимир палицею обтрушує гущавину навколо могили, що виросла під час війни. Він зараз спокійний. Він може ретельно прибрати це місце протягом наступних кількох днів.

А далі пора повертатися додому.

Володимир думає про те, що він збирається зробити в першу чергу, відчинивши свої двері.

”Якби я був віруючим, я б перехрестився. Я не віруючий, але, можливо, все одно перехрещуся.”

Нарешті приїхав. Володимир торкається надгробка дружини Віолетти. Рік тому на ньому вже вигравірувано ім’я та дата народження Володимира.

Нарешті приїхав. Володимир торкається надгробка дружини Віолетти. Рік тому на ньому вже вигравірувано ім’я та дата народження Володимира.

”Я вже вдома, вдома, вдома”

Чернігів – одне з найдавніших міст України. Перша згадка про Чернігів датується 907 роком.

Місто відомо своїми історичними будівлями, деякі з яких були зведені ще за часів Київської Русі. На той час Москва була просто невеликим князівством і ніяких відомостей про Російську державу не було.

Коли Росія почала наносити ракетно-бомбові удари по цьому районі, починаючи з лютого, виникли побоювання, що унікальний центр міста буде повністю знищений.

Володимир мовчки дивиться на частково зруйновані багатоквартирні будинки, стовпи, що залишилися від знайомої аптеки, спалені машини вздовж вулиць і звалище з металу та каміння, яке менше року тому було спортивним стадіоном.

В Україну Володимир привіз маленький саджанець винограду, який отримав від родичів як подарунок на день народження в березні в Познані. Він хоче посадити його у своєму саду, куди кілька разів на тиждень навідувався до війни. Він сподівається, що росіяни залишили недоторканими цибулю, огірки, квасолю та виноград.

На своєму подвір’ї Володимир сміється.

”Я вже вдома, вдома, вдома!”

Ліфт теж працює.

”Але я забув, де вмикнути світло.”

Наступного дня хтось поставив у двір стілець. Володимиру це знайоме. Коли ще був мир, він сидів на ньому і сперечався з сусідами.

Вододимир виготовляє вино з винограду, вирощеного у своєму саду. На честь повернення додому налив трошечки міцнішого домашнього напою.

Вододимир виготовляє вино з винограду, вирощеного у своєму саду. На честь повернення додому налив трошечки міцнішого домашнього напою.

Поїздка з Познані, Польща, до Чернігова, Україна, була здійснена на двох автомобілях на зламі липня і серпня. Разом з Володимиром та Тетяною у поїздці були онука Володимира Ірена, яка була перекладачем, водій Михайло та його теща Іда, а також журналіст та фотограф журналу Seura, які разом з ними відправились у подорож із Варшави.

Lue myös: 94-летний украинец Владимир Набоков верил в дружбу с россиянами, пока они его не пытались убить

X